ТОРБАС ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ
ДИСЕРТАЦІЯ: «РОЗСУД У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ»
Висновки (вибране):
1. Розсуд у кримінальному процесі – це можливість реалізації повноважень, яка полягає в прийнятті за допомогою інтелектуально-вольового механізму одного обов’язкового для виконання юридично значущого законного рішення з декількох запропонованих кримінальним процесуальним законодавством альтернатив відповідно до обставин конкретного кримінального провадження з урахуванням засад кримінального процесу, професійного досвіду правозастосувача, судової та слідчої практики, моральних та етичних характеристик суб’єкта правозастосування задля найбільш повного забезпечення приватних та публічних інтересів у кримінальному провадженні.
2. Розсуд у кримінальному процесі має такі ознаки:
– є способом (можливістю) реалізувати повноваження;
– полягає в прийнятті обов’язкових для виконання юридично значущих рішень;
– передбачає відносну свободу;
– має бути законним;
– має відповідати вимогам кримінального процесуального законодавства;
–має інтелектуально-вольовий характер;
– при застосуванні мають враховуватись обставини конкретного кримінального провадження;
– в кримінальному провадженні на розсуд впливають засади кримінального процесу, професійний досвід правозастосувача, судова та слідча практика, моральні та етичні характеристики суб’єкта правозастосування;
– кінцевою метою є забезпечення приватних та публічних інтересів.
3. Розсуд у кримінальному процесі може бути класифікований за різними підставами. Залежно від прогнозованості розсуд у кримінальному процесі можна поділяти на прогнозований та непрогнозований; залежно від ступеня свободи при застосуванні розсуд буває альтернативним (який, своєю чергою, поділяється на активний та обмежений), рамковим та оціночним; за суб’єктним складом розсуд доцільно поділити на розсуд суб’єктів, уповноважених на здійснення кримінального провадження (розсуд слідчого, дізнавача, прокурора, слідчого судді та суду), та розсуд суб’єктів, які допомагають у забезпеченні здійснення кримінального провадження (розсуд керівника органу досудового розслідування, керівника органу дізнання, оперативних підрозділів та представників персоналу органу пробації).
4. Межі розсуду в кримінальному процесі можна визначити як обмеження повноважень суб’єктів кримінального процесу при застосуванні розсуду, при порушенні яких не виконуються основні завдання розсуду, а сам розсуд може бути визнаний незаконним. При цьому обсяг повноважень у процесі реалізації розсуду залежить від детермінантів розсуду, якими можна вважати певні фактори (ознаки), що визначають межі розсуду в конкретній правовій ситуації.
5. Всі детермінанти розсуду діляться на суб’єктивні та об’єктивні. До суб’єктивних детермінантів відносяться лише ті фактори, які пов’язані виключно з особою правозастосувача та вказують на його особистісний вплив при прийнятті певного юридично значущого рішення. Відповідно об’єктивні детермінанти розсуду стосуються всіх інших факторів: нормативно-правових актів, принципів права, правозастосовної практики тощо. Такі детермінанти існують окремо від суб’єкта правозастосування, і такий суб’єкт може впливати на зміст та обсяг об’єктивних детермінантів розсуду лише в складі групи правозастосувачів, а не як окремий індивід.
6. При визначенні розміру застави слідчі судді більшою мірою враховують розмір майнової шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, та майже не враховують інші обставини, які передбачені кримінальним процесуальним законодавством. У зв’язку з цим визначення розміру застави стає непрогнозованим, а суддівський розсуд – необґрунтованим. Одним із способів вирішення такої проблеми є запровадження певних уніфікованих моделей для оцінки ризиків, які можуть базуватися або на результатах великої кількості попередніх аналогічних рішень слідчих суддів, або можуть бути розробленими науковцями та практиками задля запровадження найкращих практик суддівського розсуду.
7. В кримінальному процесі існують розбіжності між законодавчим регулюванням та практичним застосуванням положень КПК України в частині можливості призначення судового розгляду під час підготовчого провадження у випадку відмови у затвердженні угоди про примирення та про визнання винуватості. З метою забезпечення оперативності судового розгляду та гарантування прав і законних інтересів усіх учасників кримінального провадження доцільно внести зміни до пункту 1 частини третьої ст. 314 КПК України та викласти її в такій редакції:
«1) затвердити угоду або відмовити в затвердженні угоди та повернути кримінальне провадження прокурору для продовження досудового розслідування в порядку, передбаченому статтями 468- 475 цього Кодексу. Якщо проти цього не заперечують учасники кримінального провадження, суд після відмови у затвердженні угоди може прийняти рішення, передбачене пунктом шостим частини третьої цієї статті».
8. На практиці існує проблема неоднакового застосування положень КПК України щодо відмови слідчих суддів визнавати недопустимість доказів відповідно до вимог ст. 89 КПК України. У зв’язку з цим пропонується частину другу ст. 89 КПК України викласти в такій редакції:
«2. У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового засідання слідчий суддя, суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате». У разі внесення зазначених змін буде чітко визначено, що слідчі судді мають право визнавати докази недопустимими у випадку очевидних порушень вимог законодавства. Водночас рішення слідчого судді не може бути остаточним щодо визнання доказів недопустимими, адже в такому випадку буде істотно порушено принцип змагальності. Крім того, в деяких випадках визнання лише одного доказу недопустимим може тягнути за собою закриття всього кримінального провадження. Очевидно, що має бути додатковий контроль за діяльністю слідчих суддів у випадку прийняття таких рішень. Для цього пропонується розширити перелік ухвал слідчих суддів, які підлягають апеляційному оскарженню, шляхом доповнення частини першої ст. 309 КПК України окремим пунктом 14 такого змісту: «14) визнання доказів недопустимими в порядку частини другої статті 89 цього Кодексу».
9. З огляду на те, що прокурор особисто зацікавлений в ефективності досудового розслідування, доцільно розширити його повноваження в частині ініціації формування слідчих груп шляхом доповнення частини другої ст. 36 КПК України окремим пунктом такого змісту: «31) ініціювати перед керівником органу досудового розслідування створення слідчої групи у випадках особливої складності кримінального провадження». Така зміна дозволить прокурору забезпечувати ефективність досудового розслідування в тих провадженнях, де він здійснює процесуальне керівництво. Крім того, ця зміна не суперечить положенням КПК України в частині визначення повноважень керівника органу досудового розслідування, адже саме за ним залишається право приймати рішення про створення слідчої або слідчо-оперативної групи.
10. Відсутність нормативних обмежень у частині зміни обвинувачення прокурором в суді, а також відсутність законодавчого тлумачення істотної зміни обвинувачення може стати причиною маскування нового обвинувачення щодо особи зміною такого обвинувачення. Задля недопущення можливого обмеження прав та законних інтересів сторони захисту пропонується в КПК України встановити додатковий контроль за зміною обвинувачення в суді та визначити ознаки істотної зміни обвинувачення шляхом доповнення частини першої ст. 341 КПК України окремим абзацом такого змісту: «Якщо внаслідок зміни обвинувачення відбудеться перекваліфікація кримінального правопорушення на правопорушення з іншого розділу Особливої частини закону України про кримінальну відповідальність, ніж первинне кримінальне правопорушення, новий обвинувальний акт також має бути погоджений із судом. У випадку відмови суду в погодженні зміненого обвинувачення прокурор може продовжити підтримувати в суді попереднє обвинувачення або відмовитись від обвинувачення. Ухвала суду про відмову у затвердженні обвинувачення може бути оскаржена в апеляційному порядку».
11. Чинний КПК України не регулює порядок часткової відмови прокурора від обвинувачення в суді. Відповідно задля забезпечення єдиного застосування положень кримінального процесуального законодавства доцільно внести зміни до ст. 340 КПК України. Частину другу зазначеної статті запропоновано викласти в такій редакції: «2. У разі відмови або часткової відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді головуючий роз’яснює потерпілому його право підтримувати обвинувачення в суді.
Якщо потерпілий погодився підтримувати обвинувачення у випадку часткової відмови прокурора від підтримання обвинувачення суд повинен встановити можливість виділення такого провадження в окреме провадження. У випадку неможливості виділення провадження в окреме провадження прокурор повинен повністю відмовитись від підтримання обвинувачення в суді».
12. Поняття «процесуальна самостійність» та «розсуд» слідчого тісно між собою пов’язані, проте не є тотожними, адже розсуд слідчого необхідно розглядати як механізм реалізації процесуальної самостійності, який стосується способу реалізації відповідних повноважень слідчого. При цьому зв’язок між процесуальною самостійністю та розсудом слідчого є двостороннім. Розсуд розглядається як механізм реалізації процесуальної самостійності, при цьому чим частіше слідчий у своїй діяльності може застосувати розсуд, тим ширшою є його процесуальна самостійність.
13. З метою уніфікації положень ст. 40 та статей 311-313 КПК України щодо порядку оскарження слідчим рішень, дій та бездіяльності прокурора необхідно частину третю ст. 40 КПК України викласти в такій редакції: «3. У випадках відмови прокурора у погодженні клопотання слідчого до слідчого судді про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових) дій чи негласних слідчих (розшукових) дій слідчий має право звернутися до прокурора вищого рівня, який протягом трьох днів погоджує відповідне клопотання або відмовляє у його погодженні». В такому разі керівник органу досудового розслідування виключається з процесу оскарження відмови прокурора у затвердженні клопотань слідчого, що відповідає практиці оскарження рішень, дій чи бездіяльності прокурора до прокурора вищого рівня.
14. Задля вдосконалення процедури початку досудового розслідування необхідно на законодавчому рівні закріпити визначення терміна «заяви та повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення», під яким слід розуміти усне чи письмове звернення заявника або потерпілого до органу досудового розслідування чи прокуратури, або рапорт уповноваженого правоохоронного органу, зі змісту якого можна зробити попередній висновок про наявність події кримінального правопорушення. Пропонується частину першу ст. 214 КПК України викласти в такій редакції: «1. Слідчий, дізнавач, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язаний перевірити заяву чи повідомлення на відповідність вимогам, передбаченим пунктом 71 частини першої статті 3 цього Кодексу та внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань, розпочати розслідування та через 24 години з моменту внесення таких відомостей надати заявнику витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань».
15. Ефективність досудового розслідування – це ознака досудового розслідування, що характеризується можливістю досягнення завдань, передбачених ст. 2 КПК України, та яка може бути оцінена шляхом перевірки кількості проведених об’єктивно необхідних процесуальних дій, та оперативністю прийняття проміжних і кінцевих процесуальних рішень (повідомлення про підозру, складання та направлення обвинувального акта до суду, закриття кримінального провадження тощо). Керівник органу дізнання або керівник органу досудового розслідування, оцінюючи ефективність досудового розслідування, повинен встановити: 1) чи дійсно слідчий (дізнавач) не може провести будь-які інші процесуальні дії; 2) чи може слідчий (дізнавач) прискорити проведення процесуальних дій, які тривають; 3) чи міг слідчий (дізнавач) уникнути ситуації, за якої він не може продовжувати проводити необхідні для розслідування процесуальні дії.
16. Розсуд співробітників оперативних підрозділів у кримінальному процесі досить обмежений. Відповідно до частини першої ст. 41 КПК України оперативні підрозділи в кримінальному процесі можуть діяти виключно за дорученням слідчого або прокурора. Ініціативність оперативних підрозділів у кримінальному провадженні обмежена дорученням слідчого, дізнавача та прокурора, і вчиняти будь-які процесуальні дії на власний розсуд співробітники оперативних підрозділів у кримінальному процесі не можуть. Проте в межах такого доручення співробітники оперативних підрозділів вільні у виборі тактики та методики проведення відповідних процесуальних дій. На цьому етапі і може бути застосовано розсуд такими співробітниками. Розсуд працівників оперативних підрозділів носить більше процедурний характер, адже їх, як правило, не обмежують у способах реалізації зазначених доручень. Водночас час вчинення інших процесуальних дій або проведення додаткових процесуальних дій навіть у випадках крайньої необхідності кримінальним процесуальним законодавством забороняється.
#дисертаціїюридичні #профекто #profecto #адвокат #адвокаткиїв #розсуд #ознакирозсуду #межірозсуду #детермінантирозсуду #суддівськийрозсуд #розсудпрокурора #розсудслідчого #розсуддізнавача #розсудіншихуповноваженихсуб’єктівкримінальногопроцесу #discretion #featuresofdiscretion #limitsofdiscretion #determinantsofdiscretion #judicialdiscretion #prosecutor’sdiscretion #investigator’sdiscretion #detective’sdiscretion #discretionofotherauthorizedsubjectsofcriminalproceedings
Повний текст роботи:
