ЛАВРОВА ВІКТОРІЯ ВОЛОДИМИРІВНА
ДИСЕРТАЦІЯ: «ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ПІДОЗРУ В КОНТЕКСТІ ДОТРИМАННЯ ПРИНЦИПУ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА»
Висновки (вибране):
1. Верховенство права як засада кримінального провадження і верховенство права як принцип правової системи співвідносяться як видове та родове поняття, і розглядати перше слід у парадигмі другого, але з урахуванням характерних особливостей.
З точки зору поелементного підходу верховенство права є не ієрархічною системою, для якої характерні компонентність, структурність, взаємозв’язок із середовищем та інтегративність (емерджентність).
Інтегративною (емерджентною) властивістю верховенства права є можливість належного забезпечення прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності в кримінальному провадженні.
Інтегративністю (емерджентністю) верховенства права пояснюється складність формулювання дефініції вказаного принципу. Оскільки верховенство права – це не просто сукупність описаних вище елементів, це система елементів, які мають свої функції та своє місце в системі і саме в такій сукупності і взаємодії утворюють нову якість.
Виходячи з системності верховенства права, порушення одного елемента завжди призводить, прямо чи опосередковано, до порушення інших елементів.
2. Термін «повідомлення про підозру» є полісемічним і залежно від контексту має застосовуватися те чи інше його значення, а саме, як рішення, як процесуальна дія, як етап кримінального провадження та ін. На нашу думку, таке порушення юридичної техніки призводить до правової невизначеності, порушує права людини та, як наслідок, інші елементи верховенства права.
Питання розмежування повідомлення про підозру як процесуального рішення і процесуальної дії має виключне значення з огляду на те, що саме вручення, а не складення письмового повідомлення про підозру, має наслідки відповідно до чинної сьогодні моделі в Україні. Чинний порядок набуття статусу підозрюваного порушує принцип верховенства права не тим, що юридичний факт, який має наслідком набуття вказаного процесуального статусу, – це процесуальна дія, а тим, що ця дія врегульована з порушенням елементів верховенства права, в першу чергу, правової визначеності. Узгодженість правового регулювання повідомлення про підозру та єдність у їх розумінні можливі лише через спрощення, максимальну логічність і зрозумілість відповідних норм.
Відсутність у КПК України дефініції підозри обумовлена її базовим характером як терміна, а саме зовнішньою очевидністю в поєднанні зі складністю дати чітку дефініцію.
3. Щодо питання, що є інститутом кримінального процесуального права – «підозра» чи «повідомлення про підозру», то, оскільки підозра є ширшим поняттям, може існувати і будучи не формалізованою у повідомлення про підозру, інститутом є саме підозра, а уже до складу відповідного інституту входять норми, що регулюють повідомлення про підозру. Підозра існує і до повідомлення особи, а рішення приймається після досягнення підозрою такого рівня обґрунтованості, за якого особа має бути про це повідомлена.
Сукупність норм, що регулюють повідомлення про підозру, має, в першу чергу, інструментальне значення по відношенню до підозри і визначає, при досягненні якого рівня підозри і яким чином відповідна інформація має бути передана особі, для належного забезпечення права особи на захист і принципу змагальності. Якщо допустити повне виключення норм, що регулюють обов’язок повідомлення про підозру, то підозра залишиться як самодостатня категорія кримінального провадження, але якщо прибрати з КПК України підозру, то це не лише повністю нівелює повідомлення про підозру, а й матиме наслідки для існуючого виду кримінального процесу.
Таким чином, підозра і повідомлення про підозру співвідносяться як інститут та субінститут.
4. Виходячи з системного тлумачення статей 276, 278, п. 9 ч. 2 ст. 36, п. 8 ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 110, ч. 1 ст. 208 КПК України та етимології слів «випадки» та «підстави», в ст. 276 КПК України йдеться саме про випадки повідомлення про підозру як комплексної процесуальної дії, а не про підстави прийняття рішення про повідомлення про підозру. Таким чином, ст. 276 має логічний дисонанс із КПК України в цілому, оскільки вказує лише на випадки і не містить підстав.
Підстави і випадки не співвідносяться, як рід і вид, одне з цих понять, не входить до складу іншого. Випадки – це точки контролю, які містять ризик порушення прав людини чи вказують на те, що підозра не лише виникла, а й набула такого рівня, при якому про неї має бути повідомлено особі. На нашу думку, недоцільно вказувати єдину підставу і не вказувати випадки, тому що закріплення випадків є додатковою гарантією і посилює правову визначеність, оскільки зменшує дискретність.
Відсутність ясності щодо випадків і підстав повідомлення про підозру має наслідком два типи порушень: 1) повідомлення про підозру без належних підстав; 2) повідомлення про підозру здійснено запізно.
Повідомлення про підозру без належних для цього підстав порушує презумпцію невинуватості як частину елементу «доступ до правосуддя». Що стосується надання статусу підозрюваного із запізненням, то, окрім порушення такого елементу верховенства права, як заборона свавілля, воно призводить до порушення прав людини, а саме права людини на захист та доступ до правосуддя.
5. Судова практика щодо того, що порушення окремих вимог ч. 1 ст. 277 КПК України не є підставою для скасування повідомлення про підозру, загрожує принципу законності та дотриманню верховенству права. Але з іншого боку, оскільки ЄСПЛ неодноразово акцентував на змістовному, а не формальному розумінні верховенства права, на наш погляд, потрібно урівноважити строгі вимоги до повідомлення про підозру, впровадивши механізм виправлення технічних помилок, чи взагалі зробити їх неможливими шляхом формування програмного забезпечення з використанням даних Єдиного реєстру досудових розслідувань.
6. Необхідно викласти вимоги до форми і змісту повідомлення про підозру таким чином, щоб, по-перше, було чітко зрозуміло, що це рішення, по-друге, щоб таке рішення було інформативним для самого підозрюваного, по-третє, виконувало певну дисциплінуючу функцію, надаючи ясності руху досудового розслідування.
Таким чином, вважаємо, повідомлення про підозру має бути перейменовано в постанову про визнання підозрюваним, а його зміст приведений у відповідність до вимог, які КПК України висуває до постанови, з урахуванням специфіки формалізації підозри.
Зазначення прав підозрюваного у повідомленні про підозру є переобтяженням вказаного рішення На сьогодні сформована практика вручення пам’ятки про процесуальні права і вона повністю відповідає розумінню повідомлення про підозру як рішення, вимогам ст. 110 КПК України та міжнародній практиці (наприклад, Грузія, Естонія, Латвія, Республіка Молдова). Такі додатки і без внесення вказаних змін широко використовуються, що свідчить про їх зручність і практичність.
Обґрунтованість повідомлення про підозру, в першу чергу, відображається у змісті підозри. Зміст підозри має містити відповіді на питання: Що зробив? Кому зробив? Коли зробив? Які від вчиненого діяння наслідки? Чи існують факти та інформація, які вказують, що саме ця особа зробила зазначене?
На нашу думку, зміст підозри частково дублює інформацію, вказану в п. 6 ч. 1 ст. 277 КПК України, в якому має бути стислий виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, а тому п. 6 ч. 1 ст. 277 КПК України доцільно виключити.
Зміст підозри має містити посилання на конкретні докази, адже аргументи і логічні висновки не повинні бути голослівними. Обов’язок посилатися в змісті підозри на докази відповідає практиці ЄСПЛ, адже без посилання на докази будь- які висновки не можна вважати ані ясними, ані офіційними. Відсутність обов’язку посилатися на докази сприятиме не лише свавіллю, а й порушуватиме право на захист.
7. Враховуючи існуючі на сьогодні проблеми вручення повідомлення про підозру і їх наслідки, більш ефективним було б, якщо набуття статусу підозрюваного було пов’язане з прийняттям рішення про визнання підозрюваним (постанови про визнання підозрюваним). При цьому слід урівноважити дискреційні повноваження належною процедурою вручення такої постанови та дієвими інструментами захисту, наприклад правом оскарження такої постанови.
Чинна редакція ст. 278 КПК України створює умови, коли особа може зловживати своїм правом бути повідомленим про підозру та ставить набуття статусу підозрюваного в залежність від бажання такої особи, що є порушенням заборони свавілля, оскільки свавілля може бути в діях усіх учасників кримінального провадження, а не лише сторони обвинувачення.
Трактування ч. 1 ст. 278 КПК України часто базується до акценті щодо обов’язку обвинувачення повідомити про наявність підозри та роз’яснити її зміст особисто підозрюваному, тобто з пріоритету прав підозрюваного. Але, на наш погляд, створювати законодавчий ґрунт зловживання правом бути повідомленим про підозру так само не допустимо, як і порушувати право на захист. Слід враховувати, що, окрім прав підозрюваних, є також права потерпілих і завдання кримінального провадження.
Відсутність вимоги про допит підозрюваного одразу після вручення повідомлення про підозру є порушенням правової визначеності. Оскільки вказана процесуальна дія залишається на розсуд слідчого, визнана підозрюваним особа не може точно прогнозувати подальший хід розслідування, не має змоги оперативно надати свої пояснення та захищатися.
Вручення повідомлення про підозру не в день його складання, а пізніше, не спричиняє автоматично недійсність процесуальної дії. Порушення такого строку може бути підставою для застосування відповідальності до прокурора (слідчого), але не може мати наслідком скасування їх обов’язку повідомити особу про існуючу щодо неї підозру і фактичного звуження прав особи.
8. На зрозумілість підозри для особи впливає також мова, якою вона повідомляється. Судова практика бере до уваги також волевиявлення особи, якій повідомляється про підозру, і суб’єктивність виразу «достатньо володіє для розуміння» і керується, в першу чергу, думкою потенційного підозрюваного. На нашу думку, така позиція відповідає верховенству права і не є формальною. Протидіяти зловживанням з оцінкою рівня володіння державною мовою можна зміною моделі вручення повідомлення про підозру таким чином, щоб вона мала за мету дійсно донести зміст підозри, забезпечити право на захист та участь захисника.
Існуючий сьогодні порядок повідомлення про підозру не тільки не забезпечує отримання особою інформації про те, в чому її підозрюють, а ще й, фактично, покладає на осіб (дорослих членів сім’ї особи чи іншу особу, яка з нею проживає, житлово-експлуатаційну організацію за місцем проживання особи або адміністрацію за місцем її роботи), які не мають ані кваліфікації, ані повноважень здійснення функції захисту та інших невластивих їм функцій. Пропонуємо, щоб у випадку неможливості невідкладного особистого вручення постанови про визнання підозрюваним вона обов’язково вручалась адвокату підозрюваного за його наявності чи залученому адвокату з системи безоплатної правової допомоги.
9. Природа повідомлення про підозру як припущення, а не твердження, спрямованість досудового розслідування на підтвердження чи спростування підозри передбачають, що висновки, викладені в первинному повідомленні про підозру, можуть бути змінені. Зміна підозри часто викликана не дефектністю первинного повідомлення про підозру, а логічним рухом кримінального провадження і зміною обсягу зібраних матеріалів у справі. Також підставою для зміни повідомлення про підозру іноді є технічне виправлення помилок, оскільки іншого способу такого виправлення законодавством не передбачено. Тобто на практиці існує потреба у рішенні, яке буде фіксувати зміну підозри протягом досудового розслідування, але норми, які б регулювали порядок такої зміни, фактично відсутні.
Зміна повідомлення про підозру має оформлюватися процесуальним рішенням, бути мотивованою і прогнозованою, оскільки вона безпосередньо впливає на права і обов’язки особи підозрюваного.
Автономність зміни повідомлення про підозру від первинної підозри, відсутність чітких меж і обмежень у прийнятті таких змін призводять до того, що у кримінальному провадженні з’являється декілька процесуальних рішень з одним наслідком, але не визначеним правовим статусом, що не дає підозрюваному змоги прогнозувати свою поведінку і хід провадження. Також це призводить до свавілля з боку прокурора (слідчого), оскільки вони можуть приймати стільки повідомлень про підозру, скільки їм зручно, не піклуючись про їх обґрунтованість. Більш стійким і зрозумілим було б розглядати первинне повідомлення про підозру і зміни до нього як певну єдність. У разі оскарження запропонованої нами постанови про визнання підозрюваним чи ж окремо змін до неї, строки такого оскарження мають рахуватися від «первинної постанови», оскільки лише так може бути належним чином забезпечено право на захист та заборона свавілля.
Вважаємо, що декілька підозр у справі дезорієнтують підозрюваного і переобтяжують справу, тому не варто дублювати рішення про підозру у кримінальній справі і надавати їм самостійного значення.
Пропонуємо, щоб зміни до запропонованої нами постанови про визнання підозрюваним мають вноситися новим процесуальним рішенням, яке має процесуальне значення тільки в поєднанні з первинним (тим, яке змінюється). Таким чином, буде зафіксована логіка і мотивованість таких змін. Також підтримуємо пропозицію, щоб уповноважений вносити зміни був лише прокурор, щоб запобігти маніпулюванню слідчим зі зміною кваліфікації.
10. Оскарження повідомлення про підозру забезпечує дотримання всіх елементів верховенства права, оскільки запобігає порушенню законності в роботі правоохоронних органів, підтримує правову визначеність, створюючи судову практику з проблемних питань повідомлення про підозру, запобігає свавіллю незаконного повідомлення про підозру, забезпечує дотримання прав людини і
протидіє незаконному їх обмеженню, оскільки статус підозрюваного безпосередньо впливає на можливість застосування до особи запобіжних заходів. Але є необхідним зробити більш чіткими і зрозумілими норми щодо оскарження повідомлення про підозру, через які відповідне право на оскарження реалізується.
Повторне вручення скасованого повідомлення про підозру з усуненими недоліками відповідає чинному законодавству. Більш того, за умови відсутності зловживань і обґрунтованості такого рішення воно відповідає верховенству права. Але слід підкреслити, що на часі відсутні правові гарантії й ефективні механізми забезпечення обґрунтованості повторного вручення повідомлення про підозру та мають місце непоодинокі випадки свавілля у разі такого повторного вручення.
11. Щодо питання наслідків скасування повідомлення для оцінки допустимості доказів, то хоча повідомлення про підозру і має опосередковане відношення до отримання доказів, все ж відповідь не може бути однозначною і кожен доказ має оцінюватися суддею окремо і безпосередньо. На нашу думку, скасування повідомлення про підозру не завжди свідчить про порушення прав людини, оскільки підстави такого скасування можуть бути як формальними, так і щодо обґрунтованості.
На практиці може існувати ситуація, коли на момент повідомлення особі про підозру були підстави для підозри, але по мірі їх перевірки вони зникли. І в такому випадку, думається, якщо суд встановлює, що на момент прийняття
рішення про повідомлення про підозру було обґрунтованим, а в ході перевірки такі підстави не знайшли підтвердження, і скасовує, то не можна говорити, що докази недопустимі, адже особі законно повідомили про підозру, хоча її обґрунтованість і не підтвердилася.
На законодавчому рівні має бути вирішено питання негайного припинення дії запобіжних заходів у разі втрати особою статусу підозрюваного через скасування повідомлення про підозру.
12. Із аналізу судової практики можна зробити висновок, що при розгляді скарг на повідомлення про підозру суд досить часто бере до уваги висновки щодо обґрунтованості підозри, надані під час обрання запобіжного заходу. На нашу думку, така позиція є неправильною, оскільки, по-перше, в ст. 198 КПК України досить чітко окреслено статус висновків щодо будь-яких обставин, які стосуються суті підозри, висловлених в ухвалі про застосування запобіжних заходів. По- друге, якщо такі висновки брати до уваги, то якщо до особи вже було обрано запобіжний захід, оскаржувати повідомлення про підозру сенсу немає, адже обґрунтованість підозри вже встановлено. Підозра є категорією динамічною і її рівень має зростати. І перевірятися вона має на момент такого запиту від особи, а не на момент вручення чи обрання запобіжного заходу.
13. При вирішенні колізії між ч. 1 ст. 304 КПК України та п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України можна зробити висновок, що спеціальною нормою є п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України, а загальною нормою – ч. 1 ст. 304 КПК України. Описане протиріччя вимагає внесення змін до КПК України, які б вирішили описану в цій статті колізію на законодавчому рівні. При цьому ми керуємось думкою, що строки, зі спливом яких може бути оскаржено повідомлення про підозру, визначені в п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України, мають логічне підґрунтя (1 місяць для кримінальних проступків і 2 місяці для кримінальних правопорушень), а саме передбачені законодавцем для перевірки обґрунтованості повідомлення про підозру. Що ж стосується відсутності граничного строку оскарження, то воно виправдане як самою логікою кримінального провадження, так і необхідністю захисту прав людини і забороною їх невиправданого звуження.
14. Із аналізу судової практики слідує висновок, що, розглядаючи скаргу на повідомлення про підозру, різні слідчі судді виходять із діаметрально протилежних позицій, а саме: 1) слідчий суддя оцінює лише порядок вручення повідомлення про підозру, а не його обґрунтованість; 2) слідчий суддя оцінює достатність та належність доказів лише стосовно того, чи має місце переконання за стандартом достатності доказів для цілей повідомлення про підозру, але не перевіряє обґрунтованості підозри і не встановлює в діях підозрюваного складу того чи іншого злочину; 3) слідчий суддя оцінює обґрунтованість підозри на момент вручення; 4) слідчий суддя оцінює обґрунтованість підозри не лише на момент складення, а й з урахуванням доказів, зібраних після повідомлення.
Четверта позиція, а саме оцінювання слідчим суддею обґрунтованості повідомлення про підозру не лише на момент складення, а й з урахування доказів, зібраних після повідомлення про підозру, на нашу думку, найбільш повно відповідає правовій природі повідомлення про підозру і верховенству права.
По-перше, підозра є категорією динамічною і її рівень має зростати в процесі досудового розслідування. По-друге, якщо говорити про оскарження повідомлення про підозру як ефективний засіб юридичного захисту в розумінні ст. 13 Конвенції, то суд має оцінювати всю інформацію по справі, а не лише ту, яка була на момент вручення повідомлення про підозру, адже скасування підозри вплине на статус особи і досудове розслідування в теперішньому, а не в минулому, і ціллю такого оскарження є захистити особу в теперішньому, а не просто довести неправомірність дій обвинувачення в минулому.
Пункт 10 ч. 1 ст. 303 КПК України потрібно тлумачити найбільш сприятливим для особи чином, а саме таким, що повідомлення про підозру може бути оскаржене і як процесуальна дія, і як рішення. Тобто підставою для скасування повідомлення про підозру може бути як порушення порядку вручення, так і недотримання визначеної форми і змісту письмового повідомлення про підозру, брак обґрунтованості висновків, викладених у такому рішенні, в тому числі помилкова кваліфікація.
Повний текст роботи:
http://nauka.nlu.edu.ua/download/diss/LavrovaV/d_LavrovaV.pdf
#дисертаціїюридичні #профекто #profecto #адвокат #адвокаткиїв #кримінальнепровадження #верховенствоправа #правовавизначеність #дотриманняправлюдини #підозра #повідомленняпропідозру #підозрюваний #ruleoflaw #legalcertainty #respectforhumanrights #suspicion #noticeofsuspicious #suspect
