ЦУВІНА ТЕТЯНА АНДРІЇВНА
ДИСЕРТАЦІЯ: «ПРИНЦИП ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ: ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ»
Висновки (вибране):
Дисертація є кваліфікаційною науковою працею, що містить наукові положення та науково обґрунтовані результати в галузі науки цивільного процесуального права, що вирішують важливу наукову проблему, яка полягає в з’ясуванні природи і змісту принципу верховенства права в цивільном у судочинстві, наданні його структурно-функціональної характеристики. За результатами дослідження сформульовано такі висновки.
1. Наука цивільного процесуального права має сприймати доктрини загальної теорії права, засновані на сучасному типі праворозуміння. У такому контексті феномен верховенства права визначається як засадничий концепт, багаторівневий конфігуратор, що відображає прагнення демократичних держав будувати свою політико-правову систему на основі відданості правам людини. Сучасний дискурс проблеми верховенства права відбиває також тенденції його інтернаціоналізації та європеїзації, завдяки чому сформувалося відносно уніфіковане розуміння ядра принципу верховенства права. Водночас з огляду на виняткове значення правосуддя в правових системах, суміжність ідей правосуддя і верховенства права, при концептуалізації феномену верховенства права очевидна органічна єдність не лише формальних і субстантивних аспектів верховенства права, а й такого важливого, як суто процесуальний. Більше того, «процесуальність» верховенства права трансформує його у “живий інструмент” правозастосування як систему процесуальних гарантій, що забезпечує право особи на судовий захист з точки зору уніфікованого розуміння загальноприйнятих мінімальних стандартів належності судових процедур (due process) і справедливості судового розгляду (fair trial), що склалися у межах континентальної та англо-американської правових систем, та розуміння судового процесу як правової форми, в основі якої лежить право кожного бути почутим незалежним і неупередженим судом як похідне від визнання поваги до людської гідності, що надає сутнісного наповнення процесуальним вимогам верховенства права.
2. Принцип верховенства права в цивільному судочинстві в теоретико- прикладному аспекті має визначатися через номінування його як основоположного принципу цивільного судочинства, що має характер загальновизнаної норми міжнародного права jus cogens і виступає стандартом судового правозастосування. Принцип верховенства права в такому сенсі набуває статусу мета-принципу або «парасолькового» принципу цивільного судочинства, який об’єднує в собі такі підпринципи, як законність, правова визначеність, пропорційність, доступність правосуддя, незалежність і неупередженість суду, право бути почутим. За такого розуміння принцип верховенства права виконує такі функції: у законотворчій діяльності – на відповідність принципу верховенства права мають оцінюватися будь- які зміни до цивільного процесуального законодавства; під час правозастосування – по-перше, усі норми цивільного процесуального права мають тлумачитися через призму вимог принципу верховенства права, що, по суті, робить його стандартом судового правозастосування в цивільному судочинстві; по-друге, виступаючи субсидіарним джерелом права, принцип верховенства права має використовуватися для подолання прогалин у праві.
3. Дослідження принципу верховенства права дало змогу виявити інтегральне значення верховенства права в цивільному судочинстві з огляду на його конституалізацію. По-перше, верховенство права транспонує масив конституційних цінностей у сферу здійснення судочинства, легітимуючи процес здійснення правосуддя в цивільних справах. По-друге, верховенство права, будучи за своєю природою мета-принципом, дозволяє простежити реалізацію загальних принципів права у процесуальних галузях права, що донедавна часто сприймалися формально й декларативно. По-третє, верховенство права вимагає від суду не лише дотримуватися спеціальних принципів цивільного судочинства, а й виходити із пріоритетності прав людини при здійсненні правосуддя. Формальне відображення принципу верховенства права у тексті ЦПК України має таке ж фундаментальне значення для системи цивільного судочинства, як і закріплення мети і завдань цивільного судочинства, що відбивається в позитивному ефекті підвищення якості всієї правозастосовної практики.
4. Тлумачення принципу верховенства права як основоположного принципу
цивільного судочинства і загальновизнаної норми міжнародного права jus cogens зумовлює необхідність переосмислення з урахуванням сучасного праворозуміння теорії принципів цивільного судочинства, доктринальні основи якої були закладені ще у 50‒60-х роках ХХ ст. Для дослідження теорії принципів цивільного судочинства найбільш ефективним видається інструментарій інтегративної юриспруденції, що дозволяє визначити конститутивні ознаки принципів цивільного судочинства, що виокремлюють їх з-поміж інших правових регуляторів: а) аксіологічні, що відбивають зв’язок принципів із пануючим типом праворозуміння і певними ціннісними вимірами права (принципи відображають загальний модус пануючих у суспільстві праворозуміння і поглядів на суд і правосуддя в цивільних справах; принципи відбивають загальні правові цінності й цінності правосуддя); б) генетичні, які виражають зв’язок принципів цивільного судочинства із правосуддям (детермінованість принципів цивільного судочинства метою й завданнями цивільного судочинства; реалізація принципів має відбуватися під час здійснення правосуддя в цивільних справах); в) функціональні, що пов’язані з характеристикою принципів цивільного судочинства як вимог до сфери здійснення правосуддя в цивільних справах і регулятора цивільних процесуальних відносин (нормативність, імперативність, універсальність принципів та ієрархічність їх системи).
5. Виходячи з природи й статусу принципу верховенства права, система принципів цивільного судочинства постає як складна ієрархічна система, що є результатом «розгортання» ідеї верховенства права в міжнародно-правовом у дискурсі захисту прав людини й застосування принципу верховенства права національними судами, що включає: а)основоположні принципи цивільного судочинства, які можуть мати статус конституційних принципів, загальновизнаних норм міжнародного права jus cogens (принцип верховенства права та підпринципи, що розкривають його сутність і роблять можливим його реалізацію у сфері цивільного судочинства); б) спеціальні принципи цивільного судочинства, якими є закріплені в конституційному та галузевому законодавстві вимоги до організації й здійснення правосуддя в цивільних справах.
6. Панівна в науці цивільного процесуального права теорія процесуального
централізму щодо предмета цивільного процесуального права, заснована на визнанні пріоритетності судової форми захисту над іншими способами ADR, має бути переосмислена. Більш прогресивною і такою, що віддзеркалює реальні закономірності процесуальної сфери правових систем у сучасних умовах, слід визнати теорію процесуального плюралізму, що ґрунтується на визнанні легітимності багатоманіття процесів і процедур вирішення юридичних спорів, які можуть застосовуватися з урахуванням особливостей конкретної юридичної справи, де судовий захист визнається лише однією із можливостей вирішення юридичних спорів. Зазначене дозволяє вийти на більш глибинну проблематику розуміння сучасної парадигми цивільного процесуального права та цивільного процесу з точки зору широкого підходу до розуміння доступності правосуддя, що включає доступ до суду, доступ до ефективних засобів правового захисту, доступ до ADR і доступ до міжнародних засобів захисту прав людини. Такий підхід до доступності правосуддя обґрунтовує доцільність визнання широкої концепції предмета цивільного процесуального права та широкої концепції розуміння цивільного процесу, що пов’язана із його розширеним тлумаченням, відповідно до чого зазначене поняття охоплює не лише цивільне судочинство, а й суміжні сфери юстиціарної діяльності, зокрема ADR.
7. Концепт належної судової процедури в цивільному судочинстві має ключове значення для реалізації верховенства права у практиці судочинства та забезпечення кожному права на доступ до суду. Із цієї точки зору процесуальна політика має втілювати безбар’єрний доступ до суду відповідно до принципу пропорційності. При цьому в кожному конкретному випадку на співмірність мають бути оцінені такі перешкоди (бар’єри) у доступі до суду: а) суб’єктивні, пов’язані з неможливістю окремих осіб звертатися до суду за судовим захистом у певних категоріях справ або із неможливістю бути відповідачем у справі, зокрема, через застосування правил про імунітети в міжнародному й національному праві; б) юрисдикційні, що передбачають виключення певних категорій справ із юрисдикції судів; в) темпоральні, що є часовими обмеженнями в реалізації права на судовий захист або оскарження судового рішення в апеляційному чи касаційному порядку; г) процесуальні, пов’язані із існуючими вимогами до форми і змісту позовних заяв й апеляційних і касаційних скарг, порядком звернення до суду за судовим захистом, необхідністю звернення до досудового порядку врегулювання спорів тощо; д) фінансові, зумовлені неможливістю сплати судового збору або отримання правової допомоги через скрутне матеріальне становище.
8. У механізмі судового правозастосування незалежність суду відбиває
інституційний вимір верховенства права, діалектично пов’язаний із принципом розподілу влади, а також належною судовою процедурою, має дуальну природу, відповідно до чого слід розрізняти незалежність суду de jure, що відбиває законодавчі гарантії інституційної незалежності судової гілки влади, внутрішньої незалежності суддів всередині судової системи й індивідуальної незалежності судді під час розгляду конкретної справи, а також незалежність суду de facto, що відображає реальний стан суддівської незалежності й сприйняття суду як незалежного форуму з боку громадськості, що лежить в основі легітимності судової влади.
9. Окремим процесуальним аспектом верховенства права у структурі належної судової процедури є неупередженість суду. У сучасних умовах розрізняють два стандарти неупередженості суду – стандарт фактичної і стандарт видимої неупередженості, що використовуються для визначення суб’єктивної та об’єктивної неупередженості суду відповідно. На основі практики ЄСПЛ і законодавства інших держав можна зробити висновок, що сумніви в упередженості судді, що зумовлюють неможливість розгляду ним справи з точки зору об’єктивного й суб’єктивного критеріїв, можуть визначатися попередньою участю судді в розгляді цієї або пов’язаної справи; попередньою участю судді у справі в іншому процесуальному статусі; корпоративними або родинними зв’язками судді; особистими стосунками або пов’язаністю судді з учасниками судового процесу; наявністю фінансової або іншої заінтересованості судді; публічними висловлюваннями судді щодо справи, учасників справи або правового питання; поведінкою судді під час провадження у справі; пов’язаністю суддів, що розглядають справу в судах різних інстанцій, між собою.
10. У сучасних умовах окремим елементом належної судової процедури є принцип права бути почутим, який за своїм юридичним змістом зводиться до забезпечення стороні судового провадження можливості донести до суду свої вимоги та заперечення, ефективно представити свою юридичну позицію перед судом на умовах, рівних із тими, що надані іншій стороні. Реалізація цього принципу пов’язана із трьома групами гарантій. Перший вид гарантій виступає передумовою реалізації права бути почутим і становить собою вимогу належного повідомлення особи про час і місце розгляду справи. Другий складає ядро розуміння права бути почутим і реалізується під час провадження у справі, що включає усний розгляд справи; можливість участі у розгляді справи; принцип “рівної зброї” та змагальність процесу. Третя група гарантій реалізується після розгляду справи по суті та відбивається у вмотивованості судового рішення.
11. Для практики судового правозастосування в парадигмі сучасного праворозуміння і принципу верховенства права вкрай важливим є контекстуальне тлумачення принципу законності в цивільному судочинстві. З точки зору положень ЄКПЛ і практики ЄСПЛ до прикладних аспектів реалізації принципу законності в цивільному судочинстві належать: а) наявність законодавчих приписів, якими обмежуються дискреційні повноваження органів державної влади, у тому числі судів, з метою убезпечення осіб від свавілля держави; б)необхідність неухильного дотримання норм матеріального й процесуального права під час здійснення правосуддя в цивільних справах; в) відповідність цивільного процесуального й матеріального законодавства, що застосовується судом під час розгляду справи, вимогам до якості закону; г) заборона зворотної дії законодавства під час здійснення правосуддя в цивільних справах; д) дотримання вимоги суду, встановленого законом, відповідно до чого суд має бути створений на підставі закону, кожен із суддів має бути призначений для розгляду конкретної справи згідно з правилами, встановленими законом (інституційна складова), повинні бути дотримані закріплені законом правила формування складу суду для кожної справи (процесуальна складова) і правила юрисдикції та повноваження в межах закону (компетенційна складова); е) заборона надмірного формалізму (правового пуризму); є) відповідність цивільного
процесуального законодавства вимозі пріоритетності прав людини, згідно з чим у разі, якщо закон не відповідає субстантивному аспекту верховенства права, він не повинен застосовуватися.
12. Наявна модель процесуального провадження у Верховному Суді відбиває концепцію публічних інтересів провадження у судах вищих інстанцій, засновану на визнанні пріоритетності публічної функції із забезпечення єдності судової практики та ідеї обмеження доступу до касації. Такий підхід вважається прогресивним із точки зору забезпечення ефективності правосуддя і принципу правової визначеності. Алгоритм оцінки порушення права на справедливий судовий розгляд через відсутність єдності судової практики, на думку ЄСПЛ, включає дослідження наявності у практиці вищого судового органу глибинних і довготривалих розбіжностей, перевірку існування механізмів подолання таких розбіжностей у національному законодавстві й ефективність застосування таких механізмів у конкретній справі. Ключовим питанням у цьому контексті є наявність ефективних механізмів забезпечення єдності судової практики, що за своєю природою поділяються на ординарні (перегляд справ у судах найвищої інстанції, зокрема, касація або ревізія, й окремі процедури в рамках цих проваджень) і спеціальні, що можуть бути пов’язаними із розглядом конкретної справи (преюдиційні запити, консультативні висновки, конституційна скарга) або застосовуватися поза межами провадження в конкретній справі (роз’яснення, постанови пленуму верховних судів, інтерпретаційні рішення та касація в інтересах права).
13. Принцип res judicata як елемент правової визначеності передбачає повагу
до судових рішень, що набули статусу остаточних, і містить декілька аспектів.
По- перше, повноваження судів вищої інстанції щодо перегляду справ можуть використовуватися виключно у разі наявності істотних підстав для перегляду остаточних й обов’язкових судових рішень.
По-друге, мають існувати чіткі часові рамки й підстави для оскарження судових рішень посадовими особами держави, зокрема прокурором, якщо вони не брали участі у розгляді справи в суді першої інстанції.
По-третє, слід дотримуватися процесуальних правил оскарження судових рішень із точки зору належності суб’єктів оскарження, темпоральних меж оскарження, дотримання формальних вимог до форми і змісту процесуальних документів.
По-четверте, має існувати заборона нового розгляду справи за тотожним позовом й обходу остаточних судових рішень шляхом подачі нових позовів.
По-п’яте, мають застосовуватися правила преюдиції, що відповідають: а) суб’єктному критерію, який полягає в тому, що преюдиціальне значення мають лише обставини, встановлені в рішенні суду між тими самими сторонами; б) об’єктному критерію, який передбачає, що зазначені факти повинні міститися в належних процесуальних актах, передбачених ч. 4, 6 ст. 82 ЦПК, що набрали законної сили; в)критерію істотності, сутність якого зводиться до того, що обставини, яким надається преюдиціальне значення, повинні бути дійсно встановленими і мати істотне значення як у справі, в якій ухвалене рішення, яким вони встановлені, так і для справи, у якій порушується питання про їх застосування як преюдиціальних.
14. Виконання судових рішень імпліцитно корелюється із принципом правової визначеності й зумовлює ефективний захист порушених, оспорюваних або невизнаних прав, свобод та інтересів осіб. З цього погляду особливо гостро постає проблема невиконання судових рішень національних судів, боржником за якими є держава, у контексті рішень ЄСПЛ у справах “Yuriy Nikolaevich Ivanov v. Ukraine” та “Burmych and others v. Ukraine”, що потребує невідкладного реагування з боку законодавця. Підвищенню ефективності виконавчого провадження сприятиме низка заходів.
По-перше, йдеться про заходи, спрямовані на попередження виникнення й ліквідацію заборгованості за рішеннями, у яких боржником є держава, зокрема, покращення законодавчого регулювання сфери соціальних виплат; скасування мораторію на примусову реалізацію майна державних підприємств; введення єдиної системи обліку рішень, за якими боржником виступає держава, з подальшим автоматичним спрощеним порядком приведення їх до примусового виконання в частині стягнення відповідних сум без необхідності самостійного звернення заявника до органів примусового виконання; регламентація ефективних превентивних та компенсаторних засобів захисту права на виконання судового рішення в розумний строк у контексті п. 1 ст. 6 та ст. 13 ЄКПЛ.
По-друге, потребує посилення інституційна спроможність приватних виконавців, зокрема, подальше розширення їх компетенції з поступовим зрівнянням у повноваженнях із державними виконавцями і збільшення гарантій судового контролю за діяльністю приватних виконавців за рахунок усунення конкуренції із контролем з боку Міністерства юстиції України.
По-третє, зважаючи на загальноєвропейські тенденції до посилення консенсуальних засад у цивільному судочинстві й виконавчому провадженні, доцільним слід визнати відновлення в національному законодавстві строку на добровільне виконання судового рішення, розширення можливості використання консенсуальних способів ADR на стадії виконання судових рішень за рахунок медіації й консиліації під час виконавчого провадження, а також закріплення спрощеного порядку приведення до виконання національних та міжнародних угод, досягнутих за результатами медіації.
15. У механізмі судового правозастосування принцип пропорційності має дуальну природу, що дозволяє виокремити загальноправове й власне процесуальне його значення. З точки зору загальноправового розуміння принципу пропорційності необхідним є сприйняття судовою практикою класичної трискладової структури тесту на пропорційність, що включає: а) доцільність, яка вимагає, щоб заходи обмеження права мали раціональний зв’язок із легітимною метою, зокрема, були придатними для її досягнення; б) необхідність, яка зводиться до вимоги використання найменш обтяжливих заходів із усіх можливих; в) співмірність (балансування), що полягає у необхідності збереження розумного балансу між негативними наслідками обмеження права й вигодами, пов’язаними із досягненням легітимної мети. З позицій процесуальної характеристики застосування принципу пропорційності існує три аспекти використання тесту на пропорційність під час здійснення правосуддя в цивільних справах. Перший пов’язаний із встановленням судом правомірності втручання в матеріальні права осіб. Другий – вирішенням судом питання легітимності обмеження процесуальних прав учасників справи. Третій – вирішенням конфлікту між окремими гарантіями права на справедливий судовий розгляд.
16. Пропорційність у цивільному судочинстві у специфічному, власне
процесуальному, значенні є важливою з точки зору обґрунтування диференціації цивільного судочинства як ключового концепту в забезпеченні ефективності судочинства. У такому сенсі пропорційність визначає межі дискреційних повноважень судді при виборі порядку розгляду справи й подальшому керівництві розглядом справи, забезпечуючи ефективність цивільного судочинства з позицій дотримання балансу між публічними інтересами в доступному й ефективному правосудді для кожного і приватними інтересами конкретної особи, яка звернулася до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. При цьому вибір загального або спрощеного порядку розгляду справи – це вибір між універсальною процедурою цивільного судочинства (загальне позовне провадження), яка забезпечує всі гарантії справедливого судового розгляду відповідно до п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, і процедурою спрощеною (спрощене позовне провадження), в якій можуть забезпечуватися не всі гарантії. Тож спрощена процедура із скороченим обсягом гарантій має кваліфікуватися як обмеження права на справедливий суд овий розгляд порівняно із загальним порядком розгляду справи, і легітимність її застосування має бути оцінена за допомогою тесту на пропорційність.
17. Дискреційні повноваження суду в судовому провадженні потребують
унормування й впровадження концепції судового кейс-менеджменту (судового керівництва розглядом справи), що є загальною тенденцією реформ цивільного процесуального законодавства у країнах не лише загального, а й континентального права. За своєю сутністю судовий кейс-менеджмент – це реалізація судом сукупності дискреційних повноважень, спрямованих на управління часом та ходом судового розгляду справи відповідно до принципів пропорційності та співпраці суду та сторін з метою реалізації завдання цивільного судочинства і забезпечення ефективного розгляду й вирішення справи. У структурі кейс-менеджменту можна виокремити два різновиди повноважень:
1) повноваження щодо вибору провадження (порядку), за правилами якого має розглядатися справа;
2) повноваження під час розгляду справи за правилами певного виду провадження (повноваження суду із тайм-менеджменту, підготовки справи до судового розгляду, концентрації процесу і доказового матеріалу, повноваження суду щодо сприяння врегулюванню спору між сторонами і використання ADR, вжиття забезпечувальних заходів, запобігання і припинення зловживання процесуальними правами тощо).
18. Виходячи із наведеної в роботі конструкції принципу верховенства права в цивільному судочинстві, запропоновано зміни до цивільного процесуального законодавства, спрямовані на реалізацію цього принципу в судовій практиці, серед яких: удосконалення регламентації принципу верховенства права в нормах ЦПК України, запровадження концепції судового кейс-менеджменту (судового керівництва розглядом справи); удосконалення підстав й порядку відводу суддів у судах різних інстанцій; удосконалення механізмів забезпечення єдності судової практики й розгляду справ Великою Палатою Верховного Суду; комплексне вирішення проблеми інтеграції медіаційних процедур на різних стадіях цивільного судочинства з точки зору регламентації конституційних положень щодо доступності правосуддя, закріплених у ст. 124 Конституції України; наділення суду апеляційної інстанції повноваженням передавати справу на розгляд до суду першої інстанції у разі порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції (ч. 3 ст. 376 ЦПК України); удосконалення процедури виконання судових рішень, за якими боржником виступає держава, тощо.
#дисертаціїюридичні #профекто #profecto #адвокат #адвокаткиїв#верховенствоправа #доступністьправосуддя #незалежністьсуду #неупередженістьсуду #правобутипочутим #законність #правовавизначеність #пропорційність #ruleoflaw #accesstojustice #independenceofthejudiciary #impartialityofthecourt #therighttobeheard #legality #legalcertainty #proportionality
Повний текст роботи:
http://nauka.nlu.edu.ua/download/diss/TsuvinaT/d_TsuvinaT.pdf
